Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

будеш панувати!.. У скляних палатах спочинеш на лелієвому ложі, на золотому піску, рибоньки-сестриченьки розплетуть коси, хвилі розчешуть волосся і заквітчають трійзіллям.

– Що ви, бабусю, кажете? – дрижачи запитала Маруся.

– Що чуєш, голубко. Ходи, ось я покажу тобі лицаря золотій збруї, на карому коні, з срібним сагайдаком, з каленими стрілами.

– Де він, де він?! – крикнула Маруся.

– Ось, ось, ходи!.. – прошепотіла чарівниця та потягла дівчину на берег глибокого озера…

Хлюпнула вода, неначе покотив хтось до неї тяжкий камінь; зашелестів шувар, зойкнула дівчина, а сполошена циранка пурхнула з очерету та, тріпаючи дрібненько крильцями, закрутилась понад озером і знов сіла на воду. Все втихло, щезла чарівниця, лише опівночі з лелієвого ложа підвелася Маруся, вийшла з скляної палати на берег гарною Русалкою.

…Прекрасно благословилося на день. Ген-ген на далекому східному рубці небо почервоніло, наче його хто облив ясною карміновою фарбою; нічна пітьма опускалася на землю; денне світло рожевими рученятами чіплялося погідного неба, гойдалося на вершках дерев, а опісля зненацька опускалося на землю, тягнучи за собою ясне сяйво сонця та випиваючи краплі роси з кінчиків трави, з квітів та кущів.

Крутою доріжкою їхали лицарі на вороних конях, вертаючи з війни; несли вони здобуті у татар бунчуки та вели визволених з неволі бранців. Попереду на карому коні їхав князь-лицар. Над самісіньким озером при дорозі стояв братчик-баран.

– Івасечку, що чувати вдома? Здорова Маруся? – заговорив лицар.

Баран замекав, дві грубі сльози покотилися з його очей, а з шувару пурхнула та сама циранка, що сполошилась вночі. Лелія похилила голову до самісінької води, а вода захлюпала об берег, та показалась Маруся Русалкою.

Князь-лицар завернув коня, махнув степом, як птах, далі воювати ворогів… Однак колись і лицар вернеться, і Русалка станеться дівчиною, і баран – хлопчиною, і Русь-Україна свобідною.

Стефан Ковалів

Киселиця

Жив собі раз багатий та могучий князь Самоволя в своїх золотоверхих палатах і мав дуже гарну донечку Яргордійку Гордився він своїми багатими, вірними боярами, хоробрими воєводами, а над усе любив свою первородну донечку княжну Яргордійку. Величався її чудесною красою, її мудрими дотепами і часто говорив своїм боярам:

– Наша люба доня, княгиня Яргордійка, достойна єсть зістати наслідницею нашої великої держави.

Бояри, воєводи притакували завсігди на це своєму князеві, навіть і сам блазень, що мав дерев'яні калаталки коло своєї баранячої кучми, навіть і він признавав, що Яргордійка зовсім подібна до свого батька князя: і ростом, і рисами лиця, і честолюбною вдачею, і що вона достеменний другий батько князь Самоволя. Самоволя-князь хоча любив свою гарну донечку над усе, та часами гнівався на неї дуже за те, що не хотіла їсти його двірської страви киселиці. А мусите знати, що він був дуже рішучим владикою, не розумів слова «годі». Коли казав:

– Ми так по нашому повелінню хочемо, – то так зараз мусіло все точнісінько зробитися; не було ні брата, ні свата, ні дочки, ні сина, лише все мусіло повинуватися княжому хотінню.

Не хоче Яргордійка їсти киселиці. Вона, князева дочка, не хоче навіть покуштувати князевої страви, вона – краса, гордість і подоба князя Самоволі – не повинується найвищому повелінню. Прикликав князь Самоволя аж з чорної гори, аж з-за десятої води найстарішого та й мудрішого чарівника Кочергу до свого золотого престолу і каже йому:

– Ми з нашими могучими боярами і хоробрими воєводами казали тебе в наші золотоверхі палати закликати і о совіт просити: що нам робити, щоби наша найгарніша зі всіх дів, княгиня Яргордійка, полюбила нашу страву киселицю?

Славний чарівник Кочерга був дійсно мудрим і хитрим чоловіком. Він довго вдивлявся своїми чарівними очима в княгиню Яргордійку, довго розважав своїм умом-розумом і навпослід повідає:

– Помастімо киселицю перевареною олією, і все буде добре.

Гарна княгиня Яргордійка показалася ще мудрішою, ще хитрішою від самого чарівника Кочерги: вимачала масні очка, що плавали поверх киселиці сухим ощипком, а княжою стравою погордила, навіть не покуштувала.

З десять макухів олії поварили і з цибулею пересмажили, та все те на ніщо здалося.

Розгнівався князь Самоволя, що чарівник виставив його княжу повагу на позорище світу. Він у своїй ярості забув на свою княжу достойність і кинув цілу жменю скалубиння з горіхів чарівникові Кочерзі межи очі. Він, бачите, сидів тоді на своїм золотім престолі і розгризав дуже тверді лісові горіхи.

Заплатив віщун-чарівник Кочерга князеві повною міркою за таку образу. Він також в своїй чарівничій державі був собі князем-владикою поміж чарівниками, тож переобразив гарну княгиню Яргордійку на довгохвосте мишенятко, а сам забрався та й утік з княжої палати.

Яргордійка, як тільки стала мишкою, так відразу полізла в кут до княжого дяка, витягла з його калитки якийсь кусничок шкірки зі солонини і почала з нею бігати на посміх усьому княжому дворові, по всіх кутах, та шукати мишачу дірку. І знайшла під самими сходинами золотого престолу малесеньку дірочку і в тій дірочці сховалася, пропала.

Самоволя-князь так дуже зажурився, що розсипав всі горіхи на підлогу, і не дивниця, що розсипав; його однісінька наслідниця могучої держави, краса всіх дворів княжих, ходяча мудрість, достеменна подоба старого Самоволі, сталася пакостливою довгохвостою мишею і сама полізла десь по норах глядати за мишачим товариством.

Повелів князь шукати чарівника по всіх усюдах: велів оголосити по всій державі, що дасть Кочерзі золоті гори, наділить його княжими та богатирськими почестями, щоби тільки повернув та відчарував його гарну донечку. Та й тим, що мали Кочергу придибати, також приобіцяв великі дари. Тож ратні аж позасапувалися, так дуже швидко бігали; де хто приповів, що бачив щось подібного до Кочерги, так зараз всі в ту сторону стрімголов бігли. І все дурнісінько бігли.

Кочерга, горда людина, ні другим не давав себе до князя припровадити, ні сам не показався, пропав безвісти.

Сумує, горює, суятить князь Самоволя і вдень-вночі: не їсть, не п'є, лише постійно думає про свою зачаровану доню. Постійно зазирає в ту дірочку під східницями золотого престолу і щось розважає. Дивні гадки рояться в його голові, дуже дивні; не раз збирає його охота розвалити тоті ступені-східці, щоб заглянути глибше на спід, що там миші поробляють, як його донечка проживає, та боїться, щоби золотий престіл не завалився.

«Де вона тепер перебуває? – роздумує князь. – Вона, бідненька, тепер мишею, більше нічим, лише звичайною докучливою мишею; коти, пси, пастки, словом, смерть всюди грозить їй; хто-небудь придибле хоча б у мізерних висівках